Українські журналісти

Коли я дізнався, що Україна визнана однією з найнебезпечніших країн для журналістів, у мене виникло одне єдине запитання — чому? Адже порівняно з іншими пострадянськими державами, які теж є частиною Європи, ми не гірше. У чому наша проблема? Чому суспільство настільки пасивно реагує на агресію в бік журналістів?

Мало хто здатний оцінити ту роботу, яку кожен день виконують ЗМІ (роблю уточнення, якісні і непідкупні ЗМІ). Інформування соціуму — наше головне завдання. У Середньовіччі люди ще якось могли обходитися без цього, уявити ж сучасний світ без газет, радіо і телебачення неможливо. А все тому, що сьогоднішній світовий порядок — це занадто тонка політична матерія, яка потребує постійного дослідженні і викриття. Цим і займаються журналісти. Вони говорять. Говорять те, що інші не мають можливості бачити. Вони інформують. Завдяки їм формується громадська думка. Не дарма журналістів умовно називають четвертою владою…

Але ось що стосується самої особистості працівника ЗМІ, то тут в українців завжди виникали розбіжності. Одним здається, що журналісти — це нероби, які в пошуках сенсацій сунуть свій ніс куди треба і куди не треба, люди, які вміють зробити з мухи слона, брехуни. Інші сприймають цю професію як щось близьке до письменницької діяльності. Більша частина українців і зовсім не вірить тому, що говорять по телевізору і пишуть в газетах. Це пов’язано з тим, що наш інформаційний простір занадто перевантажений неякісними, часом навіть дратівливими матеріалами. По-друге, сама відданість українських журналістів своїй справі не настільки висока, як би цього хотілося. Багато з них працюють «під замовлення». У підсумку маємо дезорієнтоване суспільство, яке навіть зараз не знає, що відбувається в країні, і чи принесе поліпшення те, за що сьогодні борються сотні тисяч українців.

Здавалося б, якщо в Україні так багато продажних журналістів, то навіщо ж їх жаліти? Та справа вся в тому, що продажних якраз не тероризують.

Нещодавно була оприлюднена інформація про те, що в 2013 році на території нашої держави значно почастішали напади на журналістів. До серпня 2013 року було зафіксовано 54 випадки нападів і погроз. Основними агресорами щодо журналістів стали приватні особи (22 випадки), правоохоронні і силові структури (15 випадків), охоронці і молоді люди спортивного вигляду (12 випадків), повідомляє «BBC Україна». У період з серпня і до сьогодні кількість постраждалих журналістів з 54 виросло до 120.

Останнім таким випадком стало звіряче побиття активістки Євромайдану Тетяни Чорновіл. У ніч з 24 на 25 грудня Чорновіл підрізав дорогий автомобіль, з якого вибігли двоє чоловіків, спробували розбити лобове скло, потім витягли журналістку з машини і почали бити.

Тетяна Чорновіл
Тетяна Чорновіл

Відеореєстратор Чорновіл зафіксував номерні знаки автомобіля, на якому пересувалися зловмисники. Друзі та колеги Тетяни, що займаються дослідженням відеозапису, вже назвали ім’я людини, якій належить даний засіб пересування. За їхніми словами, власник авто — Храмцов Олександр Володимирович (номерні знаки АА 5399 ЕН). Також відомо, що саме на Храмцова була зареєстрована перша організація Партії регіонів Шевченківського району міста Запоріжжя. Чи причетна Партія регіонів до побиття Чорновіл, покаже слідство. До слова, запис з відеореєстратора вже є в мережі.

Храмцов Александр

У той же день, 24 грудня, у Харкові постраждав ще один активіст, організатор місцевого Євромайдану, журналіст Дмитро Пилипець. Двоє невідомих в центрі міста напали на Дмитра і завдали йому чотири ножових поранення в ногу, через що той втратив багато крові. Зараз активіст перебуває в лікарні.

Все це — події вчорашньої давності. А як же Гонгадзе, вбивства якого сколихнуло весь світ? Невже Україна дійсно найгірша країна для журналістів?

Дмитрий Пилипец

І знову я запитую себе: в чому наша проблема? Чому на тлі всіх пострадянських держав ми виглядаємо найбільш дикими по відношенню до журналістів? Можливо, біда наша в тому, що ми — вільний народ, який хоче гідного майбутнього для себе і своїх дітей. Біда в тому, що для влади ми, журналісти, — це жуки, давити яких приносить їй величезне задоволення. Але якби «жуки» отримали підтримку народу, заради якого вони працюють, все було б по-іншому.

Наше завдання — не дати клану Януковича передавити нас. Ми повинні повалити цю владу, не чекаючи військового втручання з боку інших країн, тим самим зберегти свою суверенність і незалежність. І чим швидше ми це зробимо — тим краще.

© Сергій Філюк, «UDNM.org»

Leave a Reply