Мініатюра 533

Декілька днів тому вперше за два роки було запущено в роботу Великий адронний колайдер. Понишпоривши в мережі, я зрозумів, що мало хто хоч якось відгукнувся про цю подію. Якщо при першому запуску Великий адронний колайдер не викликав у широких мас якось остраху, то чому повинен робити це зараз? Науковий експеримент, який несе загрозу життю на планеті Земля: міф чи страшна реальність? Про це далі в роздумах російського журналіста, редактора журналу «Компьютерра» Володимира Гурієва.

«Захисний механізм»

Я пишу цю колонку за кілька годин до запуску Великого адронного коллайдера.

Або ми знайдемо бозон Гіггса, або бозон Гіггса знайде нас. Не скажу, що в редакції дуже хвилюються з цього приводу — по четвергах у нас й не такі катаклізми трапляються.

Брак наукового багажу не дозволяє мені розмірковувати про небезпеку такого роду експериментів вголос, але сам факт теоретичної можливості «взяти все і скасувати» мене займає, тому що кожен раз, коли я читаю про можливі наслідки запуску Великого адронного колайдера, я згадую принцип Пітера: «В ієрархії кожен службовець прагне досягти свого рівня некомпетентності». Можливо, з цивілізаціями відбувається так само?

А раптом дійсно існують занадто небезпечні питання, такі, що одна спроба знайти вірні відповіді призводить до знищення того, хто їх поставив, а кожна цивілізація послідовно проходить у своєму розвитку три стадії: неможливість самознищення, можливість самознищення і, нарешті, самознищення.

При цьому наука — як галузь людської діяльності — вільна від штучних обмежень, що стримують її розвиток. Звичайно, багатьом вченим живеться не солодко. На експерименти часто немає грошей. Але теоретично будь-який складний і дорогий експеримент може бути поставлений. І як завгодно небезпечний — теж. Ніяких захисних механізмів проти цього суспільство просто не встигло сформувати. У багатьох інших областях такі механізми існують, наприклад, антимонопольне законодавство — це чистої води захисний механізм, що оберігає і суспільство, і, в кінцевому рахунку, самого монополіста. Але з наукою не так. Ми занадто зачаровані нею, ми занадто їй зобов’язані і занадто розраховуємо на неї в майбутньому, щоб сковувати фантазію вчених побоюваннями обивателів. На сучасні дослідження так-сяк накладаються етичні обмеження; так, мабуть, роботи в галузі ядерної фізики в якійсь мірі проводяться під політичним контролем (внаслідок чого планета розділилася на два табори: ті країни, які можуть цим займатися, і всі інші, котрі не визнані досить надійними і відповідальними). Але у всіх випадках обмеження накладаються на дії, результат яких можна передбачити з високою мірою достовірності. На дії, які або вже вироблялися (розробка ядерної зброї), або настільки очевидні, що ми можемо уявити їх ефект.

Історія з Великим адронним колайдером показова тим, що людей, які по-справжньому розуміють, що, навіщо і як має статися, дуже небагато. Всі інші мають справу з популярними викладами, багато з яких написані людьми, що освоїли лише трохи складніші популярні виклади. Спроба ввести осмислені обмеження абсурдна. Ті, хто хотів би ввести обмеження, нічого в цьому не розуміють. А ті, хто в цьому щось розуміє, мріють смикнути рубильник і подивитися, що вийде. І ці люди забороняють нам закидати в чужі кватирки китайські петарди!

Ми звикли до того, що стримуюча роль релігії оцінюється, як правило, негативно. Мракобіси спалили Александрійську бібліотеку, довели до нервового зриву Галілея і зовсім вже недобре вчинили з Джордано Бруно. Але протягом століть релігія була чи не єдиним зовнішнім обмежувачем, стримуючим прагнення людини до пізнання навколишнього світу, і тільки в двадцятому столітті вимушено забула про це і навіть вибачилася за окремі події в минулому.

Мені здається, що ми майже впритул підійшли до моменту, за яким товариству потрібно трохи науку пригальмувати. Який саме механізм для цього буде використовуватися — не настільки важливо. Це знову може бути релігія, це може бути посилення громадського контролю або навмисна деградація вищої освіти з тим, щоб до небезпечного рівня добиралися перевірені одиниці, або ще щось.

Ясно лише те, що механізм буде досить грубим і що його створення не залежить від вашого або мого бажання. Зрозуміло, вчені будуть проти, але переконати обивателя в безпідставності його страхів майже неможливо. З початку вісімдесятих змінилося кілька поколінь моніторів, а кактуси і нині на своєму місці. І головна небезпека Великого адронного колайдера не в тому, що необережний експеримент затягне нашу планету в чорну діру (іноді мені здається, що ми вже в ній, просто не встигли озирнутися), а в тому, що будь-які небезпечні експерименти наближають запуск захисного механізму.

Що ж стосується експериментів у Швейцарії, я повторюся, що аргументовано розмірковувати про це не можу, але мені здається, що все буде океееей!

(Опубліковано в жуналі “Компьютерра” №25-26 за 8 липня 2008 року).
Переклад з російської: Сергій Філюк

Кінець світу через адронний колайдер

Зіткнення протонів в адронному колайдері входить до найбільш вірогідних сценаріїв Апокаліпсису.

Leave a Reply